3 БЕРЕЗНЯ

СТАРА НЕСТЕРПНА ПАНІ

На нічному столику старенької жінки, що доживала віку в будинку для перестарілих, наступного дня по її смерті зна­йшли листа, адресованого молодій доглядальниці.

«Що ти бачиш, доглядаючи мене? Кого бачиш, дивля­чись на мене? Що думаєш, коли мене залишаєш? І що ка­жеш, як розповідаєш про мене іншим?

Зазвичай ти бачиш стару незносну жінку, несповна ро­зуму, з нестямними очима, що нібито й свідчать про мою схибленість. Жінку, що пускає слину під час іди й ніколи не озивається, як до неї звертаєшся. Котра затято губить панчохи й пантофлі. Котра слухняно чи не дуже слухняно дозволяє тобі під час їди або миття робити з собою все, що захочеш, аби тільки збути ще один довгий сумний день.

Ось що ти бачиш!

Але розкрий очі ширше. То не я!

Я розповім тобі, хто я насправді.

Я - наймолодша з десяти дітей у родині, де між батьками й дітьми, братами й сестрами панує любов.

Я - дівчина шістнадцяти літ, з крильцями на ногах, що мріє якнайшвидше зустріти свого коханого.

Як було мені двадцять, я нарешті побралася з ним, і ще донині серце моє калатає з радости, тільки-но згадаю той день.

Було мені двадцять п'ять, і мала я біля грудей маленько­го синочка, якому невпинно була потрібна.

Було мені тридцять, мій синочок ріс хутко. Єднала нас любов, якої нікому повік не знищити.

Минуло мені сорок, і син невдовзі полишив мене. Та чо­ловік завжди був поруч.

      Виповнилося мені п'ятдесят, круг мене бавилися дитин­чата. Як добре бути знов оточеною дітьми! Я та мій коха­ний чоловік не могли натішитись онуками.

Зненацька настали чорні дні, я зосталася без чоловіка. Тепер зі страхом дивлюсь у майбутнє. Мої діти з головою поринули у виховання власних дітей.

З жалем я думаю про літа, що минули без вороття, про любов, яку мені довелося спізнати. Я зовсім стара. Природа жорстока, вона глузує з нас, коли приходить старість. Моє тіло мені зраджує, врода і сили покинули мене назавжди. І в міру того, як прибуває мені років, дедалі гостріше від­чуваю, що там, де було серце, твердіє лиш камінь.

Але у старій руїні ще живе дівчина, чиє серце палає не­згасно. Пригадую свої радощі, свої страждання й відчуваю, як ростуть мої сили і почуття.

Вертаюся думкою до минулого, до своїх швидкоплин­них років. Я погоджуюсь із законом буття, котрий вістить: "Ніщо у світі не може тривати вічно".

Але ти, що піклуєшся про мене, принаймні розкрий свої очі й поглянь уважно на незносну стареньку... Добре по­глянь, аби мене помітити».

Скільки ж облич, скільки очей, скільки заломлених рук ми бачимо кожного дня. Що впадає нам у вічі? Зморшки, труднощі, вагання, завзяття... Коли б ми натомість на­вчилися прислухатись до снів, до биття серця, до почут­тів, незрідка старанно прихованих, далеко менше було б у житті страждання, і світ навколо став би незмірно кращим.