Чому задзвонили дзвони?

Чому  задзвонили  дзвони?

Діялося це давно. В одному місті була дуже гарна велика церква. Біля церкви височіла дзвіниця, схожа на вежу. Та така висока, що вершечок її виднівся лишень при сонячній погоді. Проте головною особливістю тої дзвіниці були дзвони. Люди говорили, що вони мають наймелодійніше в світі звучання, але ніхто з тогочасних жителів міста їх не чув.

У тій місцевості давно існував чудовий звичай: у переддень Різдва люди приносили до церкви свої дарунки для Ісуса і складали їх біля вертепу. Якщо подарунок припадав до серця Господу, то вгорі, на дзвіниці, лунала пречудова мелодія дзвонів, яка полонила душі людей. Але ось уже багато років дзвони мовчали... Жоден дарунок не міг їх розбудити. Та попри це, щороку біля вертепу збиралися люди. Кожен приносив свій дарунок, намагаючись перевершити іншого. Однак на вежі дзвіниці було чути лише посвист вітру.

Далеко від цього міста, в маленькому селі жив хлопчик Петрик. Він і його молодший брат Павлик також чули про звичай приносити до церкви дарунки у святвечір. Цілий рік вони готувалися до цієї події.

Напередодні Різдва, вдосвіта, коли в повітрі де-не-де пролітали перші несміливі сніжинки, хлопці вирушили в дорогу. Надвечір вони дісталися до брами міста. І тут Петрик з Павликом помітили, що попереду помалесеньку йде жінка. Раптом вона спинилася, а за мить - знесилено впала на землю. Хлопці підбігли до жінки. Вона виглядала стомленою і хворою.

Петрусь прикляк біля неї на коліна. Силкувався підняти, та не зміг.
- Не дам ради, - промовив він до братика. - Надто важка. Мусиш далі йти сам.

- Як це сам? - здивувався Павлик. - Ти не будеш на Літургії?!
- Я не можу вчинити інакше. Подивися на цю бідолашну жінку! Якщо її покинути, вона по-мре від холоду. Адже всі люди вже пішли до церкви. Я побуду тут і догляну за нею. А після Служ-би Божої ти по-кличеш когось на допомогу хворій. Візьми, будь лас-ка, цю срібну ко-пійку і поклади її перед вертепом - це мій подарунок для Ісуса. А зараз поспішай!

Тимчасом у церкві закінчувалася Літургія. І бідні, і багаті поспішали до вертепу, аби скласти свої дари: вишукані ви-роби зі срібла, золота і слонової кістки, барвис-ті гобелени, різноманіт-ні солодощі... Останнім ішов король цієї країни. У дорогих шатах, побрязкуючи зброєю, він не-квапом наближався до вертепу. В руках король тримав корону, оздоб-лену дорогоцінним ка-мінням, яке виблиску-вало на всю церкву.

Люди, побачивши такий розкішний дар, загомоніли:
- Оце подарунок!
- Без сумніву, сьогодні ми обов'язково почуємо святковий передзвін.

Коли король поклав біля вертепу корону, в церкві запала глибока тиша. Затамувавши подих, усі прислухалися до дзвонів. Але з вежі дзвіниці долинало тільки завивання холодного вітру.

Люди знову були розчаровані. Дехто навіть засумнівався, чи ті дивні дзвони взагалі коли-небудь задзвонять.
- Можливо, вони замовкли назавжди, - побивався хтось.

Богослужіння наближалося до кінця. Хор почав останню коляду. Несподівано для всіх присутніх спів обірвався, і люди почули довгоочікуваний голос дзвонів. То високі, то низькі звуки ніби бриніли в повітрі, сповнюючи церкву нечуваною досі мелодією. Вражений натовп мовчав. Потім усі, ніби змовившись, одночасно повернулися до вертепу, щоб побачити незвичайний дарунок, який оживив дзвони.

- Що ж так сподобалось Ісусові? - дивувалися люди.
- Дивно, але тут немає жодного нового дарунка! - відповіли ті, що стояли ближче до вертепу.
- Дивіться, дивіться, онде хтось іде!

Це був маленький хлопчик Павлик. Він несміливо ступав серединою церкви, щоб покласти біля вертепу срібну копійку свого братика Петруся.

За мотивами оповідання Бруно Ферреро